Видатні поляки на Волині

загрузка...

Работники Луцкого консульства разместили у себя материал, который, я думаю поможет подготовиться лучше к беседе с консулом на Карту Поляка. Если у Вас есть материал о выдающихся поляках, связанных с вашим краем присылайте- опубликуем, может это кому то и пригодится для собеседования.

Бєльський Конрад, народився 01.11. 1902 у П’ятиднях на Волині, помер 26.06.1970 у Любліні, поет, прозаїк. У 1922 прибув з родиною до Любліна, закінчив юридичний факультет. З 1931 до початку війни працював адвокатом у Красноставі. Підчас окупації перебував у Красніку; після визволення мешкав в Любліні. К. Бєльський входив до складу редакційної групи „Камени», був співзасновником люблінських літературних видань „Люцифер» (1921-22) i „Рефлектор», a також літературної групи, яка була зосереджена навколо них. К. Бєльський товаришував з Юзефом Чеховічем. Його небагаточисельні поетичні твори виникли під впливом творчості футуристів, раннього Скамандера та Нового Мистецтва. Окремі вірші він зібрав у томі Вчора та позавчора (1967). Спогади про довоєнне люблінське середовище містяться у його творах Міст понад часом (1963), Зустрічі з Казімєжем (1965), Таємниця кав’ярні „У Акторів» (1966).

Боровський Тадеуш, народився 12.12.1922 у Житомирі, помер 03.07.1951 у Варшаві, польський прозаїк, поет, публіцист. Середню освіту здобув у підпільній школі підчас окупації. Брав участь у підпільному культурному житті молоді лівих поглядів. У 1943 був заарештований та вивезений до Освенціма, потім до табору Дахау-Аллах. У 1946 повернувся до Польщі, закінчив факультет польської філології Варшавського Університету. Член Польської Робітничої Партії. Т. Боровський працював у Польському Інформаційному Бюро у Берліні. Ведучий публіцист часопису „Нова Культура». Розчарований тогочасною дійсністю, покінчив життя самогубством.
Боровський був одним з головних представників літератури воєнного покоління (покоління Колумбів). У 1942 дебютував циклом віршів Будь-де земля. У поезії концентраційного табору (Імена нурту), а також в оповіданнях Прощання з Марією i Кам’яний світ (1948) він виразив трагізм та приниження „епохи печей» та глибоку кризу традиційних гуманних цінностей, через що був звинувачений у нігілізмі. Пізніше він піддався спрощенням соцреалізму, зокрема в Оповіданнях з книжок та газет (1949).

Ворцель Станіслав, граф, народився 26.03.1799 у Степані на Волині, помер 03.02.1857 у Лондоні; політичний діяч та письменник, публіцист. Навчався у  Кременецькому Ліцеї у 1814-19, вперший твір написав у 1820 під псевдонімом Гризомир Тукан. Учасник повстання 1831 та депутат повстанчого сейму. Перебував у еміграції у Франції, Бельгії та Англії, співпрацював з Й. Лелевелем. Співзасновник у 1835 Громад Польського Народу, ідеологію яких помістив у праці Про власність, написана 1836, вид. 1854. У своїх поглядах поєднував французький утопічний соціалізм з елементами євангелічного християнства.

Гінчанка Зузанна, справжнє ім’я Сара Гінсбург, народилась у 1917 році у Києві, померла у 1944 р. у Кракові, поетеса. Після закінчення гімназії у Рівному навчалась з 1935 року на гуманітарному факультеті Варшавського університету, беручи одночасно активну участь в літераторському житті. Разом з В. Іванюком, Ч. Янчарським та іншими Зузанна Гінчанка входила до літературної групи „Волинь», вона належала також до наймолодших членів літературної групи „Скамандер», свої твори публікувала у „Вядомосцях Літературних», „Сигналах» та „Шпільках».  Вона видала одну збірку віршів Про Кентаврів (1936) — поетично зрілу оду біологічній та чуттєвій стороні життя.  У пізніших її творах переважають роздуми, з’являється стурбованість у світопогляді та соціальна критика. Гінчанка є автором гострої та влучної політичної сатири, часто антифашистського спрямування (Полювання, Преса, Прачки), а також зокрема сатири власного середовища (Балада про критиків, що риються в поезії). Зузанна Гінчанка була закатована гітлерівцями. В одному з останніх вірішів (1942) Non omnis moriar вона помістила шокуючий образ власної долі.

Годебський Кіпріян, нородився 1765 на Волинському Поліссі, загинув у битві під Рашином 19.04.1809, польський поет та прозаїк. Вихованець колегії піярів. Один з керівників патріотичного антиросійського підпілля на Волині після ІІІ розподілу Польщі, в результаті чого він був змушений втікати у Галичину, а потім до Італії, де вступив до Польських Легіонів. Займався просвітницькою діяльністю серед солдатів. Потім перебував у Наддунайському легіоні. У 1802 повернувся до Польщі. Цього ж року дебютував як поет, зокрема своїм відомим віршем На від’їзд Юліана Нємцевича. Разом з З. Коссецьким К. Годебський видавав у 1803-1806 рр. альманах Приємні та корисні забави. З 1805 член Товариства Приятелів Наук. У Познані у 1806 на прохання генерала Я. Домбровського він бере участь у формуванні Війська Польського та у війні з Прусією. Після утворення Варшавського Князівства стає комендантом Модлінської фортеці. Загинув як командир полку у битві під Рашином у 1809, стаючи однією з легенд того часу. Його Віршовані твори (т. 1-2, 1821) містять патріотичні поезії, як, наприклад,  відомий Вірш до польських легіонів (1805), наближені до класицизму та байки: Гренадер-філософ, Правдива повість з щоденника мандрів 1799 р. (1805) змінює біографічну лінію сюжету, поєднує сентименталізм з реалізмом i зображує долю французького солдата, насильно мобілізованого до армії. Започаткував літературну течію, тісно пов’язану з визвольною боротьбою.

Годебський Кіпріян (1835-1909), внук поета Кіпріяна Годебського, польський скульптор, який належав до академічної течії (академізму) 2 половини XIX ст., не визнавав новаторства мистецьких напрямків fin-de-sieclu, наприклад імпресіонізму i сецесії. Його роботи базуються на традиційній композиції та презентують технічну досконалість. Свою славу здобув завдяки монументальній скульптурі, зокрема пам’ятники: Міцкевичу у Варшаві (1898), Коперніку (1899) i Фредрі (1900) у Кракові, Шевченку у Львові.

Запольська Ґабріеля, справжнє ім’я Марія Ґабріеля Снєжко-Блоцька, з Корвін-Пьотровських, інші псевдоніми: Юзеф Маскофф, Валерій Томіцький, народилася 30.03.1857 у Підгайцях на Волині, де у мійсцевій школі є її невеликий музей, померла 21.12.1921 у Львові. Драматург, прозаїк, публіцист. У 1882, після розриву з родиною та чоловіком, Г. Запольська стала акторкою, виступаючи у Кракові, Львові, Познані та у галицьких мандрівних трупах. У 1889 виїхала до Парижа, де грала незначні ролі у бульварних театрах, з 1892 вона грає в Théâtre Libre A. Antoine’a, з 1895 — у модерністичному театрі Théâtre de l’Oeuvre. Після повернення до Польщі вона виступала у театрах Кракова та Львова. З 1904 мешкає у Львові, організувала разом з дручим чоловіком, художником С. Яновським театральну трупу, з якою гастролювала Галичиною. Г. Запольська була пов’язана з натуралізмом, демонструвала, нічого не приховуючи, сміливі явища буденності, в основному — дрібноміщанської, наражаючись на напади консервативних та католицьких кіл. Опублікувала: збірку оповідань — Акварелі (1885), З історії страждань (1890), цикл Людський звіринець (1893). Соціально-побутові повісті, наприклад Каська-Каріатида (Przegląd Tygodniowy 1885-1886, книжкове видання 1888), Зашумить ліс (1899), відоме Сезонне кохання (том 1-3, 1905) та її продовження Дочка Туськи (1907). До найвидатніших сценічних творів Запольської належать побутові комедії, які висміюють міщанську мораль: Жабуся (1897), Мораль Пані Дульської (1906), Їх четверо (1907), Скіз (1908), Панна Малічевська (1910). За творами Запольської знято фільми: Царевич M. Фукса (1918), Той В. Ленчевського (1921), Про що не говорять E. Пухальського (1924) i M. Кравіча (1939), Поліцмейтер Тагєєв Й. Гардана (1929), Мораль Пані Дульської Б. Нєволіна (1930, перший польський фільм, озвучений з грамплатівки). W Чехословаччині фільм Мораль Пані Дульської створив Й. Крейчік (1958).

Івановський Євстахій, псевдонім Хелленіус, He­leniusz Eu…, Хелленіуш Євстахій, народився у 1803 в Халаїмгородку в Київській губернії, помер 07.07.1903 та похований в Білополі. Мемуарист та історичний публіцист. Він був єдиним сином Дезидерія Еразма, маршалка Житомирського повіту i Клари з Хоєцьких, дочки Яна Непомуцена, депутата Чотирилітнього Сейму. У 1825-30 роках навчався у Кременецькому Ліцеї, подальшу науку перервало Листопадове повстання та ліквідація Ліцею. Івановський повернувся до Халаїмгородка з наміром зайнятись господарством (яке велося, зрештою, не найкращим чином), однак часті виїзди до сусіднього маєтку Ненадихи, де він створив осередок культурного та громадського життя, а також подорожі по країні та за кордоном відволікли його він справ маєтку. Будучи самотнім та матеріально незалежним, у своїх чисельних подорожах він збирав рукописні матеріали та усні перекази про минуле колишньої Речі Посполитої, в основному — українських земель. Допомагали йому в цьому як родинні зв’язки, так і чисельні знайомства. Величезна кількість фактів, подій та оповідань, які він зібрав у записах та в пам’яті, послужили йому для створення побутових нарисів, що часто базувались на межі особистих спогадів про людей та фактах минулих років. Вони містять безліч характеристик, оцінок, описів, хронологічних порівнянь, які складались хаотично, без методології, з грубими помилками, свідомими тенденціями, заправленими ультракатолицьким баченням та хибнимии поглядами на колишню історію Польщі. Стиль цих книжок також був тяжкий на претензійний. Хоча праці Івановського є поєднанням праць інших авторів та базуються на застарілій історичній літературі, однак вони часто цитуються в історичній літературі, оскільки вони містять або посилаються на недоступні чи неіснуючі сьогодні архівні матеріали. Свої часто багатотомові видання Івановський публікував під псевдонімами переважно поза межами російської окупації (Львів, Краків, Познань і, навіть, Париж). Підчас січневого повстання він надсилав кореспонденцію до редакції „Часу» під назвою Про відносини та надії за кордоном, що була сповнена клерикалізмом та відсутністю толерантності. Івановський був рішучий противником повстання, оскільки вважав, що кожна революція несе в собі зачатки суспільного перевороту; він вихваляв золоту шляхетську волю та панщину, і навіть в розумовій та релігійній відсталості вбачав творчі елементи суспільного ладу та гарантії його міцності. Початки літературної діяльності Івановського сягають 50-тих років XIX ст., коли вийшла у світ його перша книжка Божа Мати на Ченстоховській Ясній Горі. Цариця Польської Корони, Пам’ятка з паломництва 184 року (Париж, 1852). З  того часу кожні кілька років з’являлись у пресі нові публікації, наприклад Історична інформація про орден базиліанів в Умані („Час» щоміс. додаток, 1857), Національні спогади (Париж, 1861), Розмови про польську корону, т. 1-2 (Краків, 1873), Образи Речі Посполитої, т. 1-2 (Краків, 1891), Польські пам’ятки різних часів, т. 1-2 (Краків, 1892), Листки, вітром до Кракова з України занесені, вид. 2., т. 1-3 (Краків, 1900-03), Спогади польських давніх і ще давніших часів, т. 1-2 (Краків, 1894). Весь свій маєток, а також зібрання (бібліотеку, колекцію картин) він заповів Жмигродським, синам Ччелівни, внучки своєї сестри.

Коженьовський Наленч Аполлон, народився 21.02.1820 у Гоноратці в Україні, помер 23.05.1869 у Кракові, драматург, поет та перекладач. Батько Дж. Конрада. Зубожілий шляхтич, власник маєтків. Брав участь у підготовці польського повстання в тилах царської армії під час Кримської війни у 1854 році. У 1859 році поселився у Житомирі, з 1861 року — у Варшаві. У результаті патріотичної діяльності А. Коженьовський був ув’язнений та перебував у 1862-1867 рр. на засланні у Росії. Потім він перебував у Галичині, працював у редакції краківської газети „Край». Автор сатиричних п’єс з життя багатої української шляхти Комедія (1854) i Для милого гроша (поставлена та видана у 1859), які були оцінені лише у наступному столітті. Незначна частина поезій під назвою Відірвані строфи була включена до Комедії. А. Коженьовський був також автором літературних нарисів та перекладів, зокрема В. Гюго, Ч. Діккенса. На зісланні він написав історіософічні мемуари Польша та Москва, які були видані у 1864 році.

Коженьовський Юзеф, народився 19.03.1797 під Бродами, помер 17.09.1863 у Дрездені, прозаїк, драматург, педагог. Навчався у 1808-19 рр. у Кременецькому ліцеї. Кілька років перебував у Варшаві. У 1823 повернувся до Кременця та працював професором Ліцею. З 1829 член Товариства Приятелів Науки. У 1833-1838 викладач класичної філології у Київському університеті. У 1838-1846 рр. директор гімназії у Харкові. З 1846 Ю. Коженьовський знову у Варшаві, де він був, зокрема, з 1848 інспектором, а також членом Ради Виховання. Потім — в Комісії Віросповідань та Просвіти, приймав участь у реформі системи освіти та заснуванні Головної Школи. У 1863 Ю. Коженьовський переїхав до Дрездена, де й помер.
Серед чисельних творів найбільш відомі: Карпатські горяни (1843) — новаторський твір з огляду на форму та висвітлення народної тематики, комедія Євреї (1843), Маєток або ім’я (1860). Видатними досягненнями в області прози є його реалістичні соціально-побутові повісті Спекулянт (1846), Колокація (1847), Рідня (т.1-4, 1857), а також: Нові подорожі оригінала (том 1-2, 1851) і  Коротші драми та комедії (т. 1-2, 1846, серія II т. 1-2, 1851), Драми (серія III т. 1-2, 1853), Твори (т. 1-12, 1871-1873), Вибрані твори (т. 1-8, 1954), Оповідання (1961).

...

Конрад Джозеф, справжнє ім’я Теодор Юзеф Конрад Коженьовський (1857-1924), народився 04.12.1857 року у Бердичеві, помер 03.08.1924 року у Бішопсборні (графство Кент, Англія). Видатний англійський письменник польського походження. Син учасника Січневого повстання, він перебував разом з батьками на засланні у Росії. Після смерті батьків ним опікувався його дядько Тадеуш Бобровський. У 1874 Конрад перервав навчання у гімназії та виїхав на захід. У 1878 записався моряком на англійське судно, будуючи у майбутньому кар’єру аж до рангу капітана (1886),  та здійснюючі подорожі до Австралії, Малайського архіпелагу, Африки (Конго). У 1894 Дж. Конрад залишив професію моряка, присвячуючи себе літературі. Його дебютом став Примха Олмейєра (1895), але лише повість Випадок (1914) принесла йому письменницьку та матеріальну незалежність. У 1914 Дж. Конрад перебував у Польщі, під час І Світової війни він підтримував у чисельних виступах свою батьківщину.
Його творчість визнана класикою світової літератури XX ст. Конрад використав у ній свою багату біографію, роблячи акцент на ідеалах честі, вірності, обов’язку та відваги у боротьбі зі сліпою, часто жорстокою долею. Найбільш його відомі твори морської тематики це Негр з „Нарциса» (1897), Тайфун (1902), автобіографічний роман Смуга тіні (1917). Твори на малайську тематику: Лорд Джім (1900), Спасіння (1920), а також на конголезьку, наприклад Серце темряви (1902). У деяких творах він порушував сучасні суспільно-політичні проблеми, зокрема у Секретному агенті (1907) або в Очами Заходу (1911) i Ностромо (1904). Дія Корсара (1923) та кількох інших романів відбувається у наполеонівські часи (Наполеон I).
Його прозу, написану вишуканою англійською, характеризує реалізм, філософські роздуми, а також проникливий психологічний аналіз. Переклади його творів польською мовою з’являлись через кілька років після англійських видань, твори Дж. Конрада у перекладі польською мовою були видані у 1972-1974 рр. у 27 томах.

Костюшко Тадеуш, Анджей Бонавентура (1746-1817), генерал, національний герой. Мав походження з середньої шляхти, після закінчення школи здобував освіту у Лицарській Школі, потім як королівський стипендіат виїхав до Парижа. У 1774 у званні капітана артилерії повернувся до Польщі. У 1775 виїхав до Америки, щоб взяти участь у війні за незалежність Сполучених Штатів. Як військовий інженер займався фортифікаційним укріпленням Філадельфії та таборів американської Північної армії. У 1775 Конгрес надав Т. Костюшку звання полковника. У битвах особливо відзначився підчас облоги Саратоги (1777), у 1783 йому присвоюється звання бригадного генерала. Наступного року Т. Костюшко повертається до Польщі та оселяється у своєму маєтку Сехновичі. У 1789 його призивають до Війська Польського у ранзі генерал-майора. У 1792 підчас польсько-російської війни, воюючи у польській армії, він відзначився у битві під Зеленцями, а особливо — під Дубенкою. Після приєднання Станіслава Августа до угоди в Торговиці, Костюшко подає у відставку та виїжджає до Лейпціга. У 1793 з допомогою польської діаспори вирушає до Парижа, щоб здобути підтримку для Польщі з боку французького революційного уряду. Однак, його місія не мала успіху. Костюшко, який сприймався як майбутній керівник повстання у Польщі, брав участь у акціях повстанської змови 1793-1794 рр. У вересні 1793, визнаючи відсутність можливостей організації ефективного національного повстання, він виїхав до Італії. До Польщі повернувся у березні 1794. Керівник Костюшківського повстання. Після проголошення повстання у Кракові (24.03.1794) Костюшко отримав диктаторську владу як Головнокомандуючий Національними Збройними Силами. Під час воєнних дій він використовував нову тактику щодо взаємодії зброї, намагаючись компенсувати недостатнє озброєння та вишкіл повстанської армії. Костюшко володів непересічними знаннями в області польових фортифікацій. Розгром російських військ під Рацлавицями (04.06.1794) дозволив більш спокійну організацію польської армії та мобілізацію до армії селян. З метою об’єднання селян він проголосив два Універсали (під Вінярами 02.05.1794 та під Поланцем 07.05.1794), які скасовували особисту залежність та обмежували панщину. Після поразки під Мацейовіцями (10.10.1794) був ув’язнений у Петропавлівській фортеці в Санкт-Петербурзі. Звільнений потім царем Павлом I в 1796, після складення присяги на вірність цареві, у 1797 він виїхав до Сполучених Штатів. У липні 1798 прибув до Парижа, де займався створенням польських Легіонів. Однак, він був противником вмішування у польські справи Наполеона, якому не довіряв. У 1799 брав участь у створенні в Польщі Товариства Польських Республіканців. Помер у Швейцарії (у Солюрі), де провів останні роки свого життя. Похований у Кракові на Вавелі.

Крашевський Юзеф Ігнацій, псевдонім Богдан Болеславіта, народився 28.07.1812 у Варшаві, помер 19.03.1887 у Женеві, польський прозаїк, поет, публіцист, критик. У 1829 розпочав навчання у Віленському Університеті. У 1830-1832 рр. перебував у арешті за участь у підпільній молодіжній організації. Потім виїхав до маєтку батька Довге, а у 1837-1853 рр. вів господарство у маєтках Омельно, Городець та Губин на Волині. У 1853-1859 рр. проживав у Житомирі, потім у Варшаві, де очолив „Газету Цодзєнну» (у 1861 перейменовану на „Газету Польську»). На початку 1863 виїхав до Дрездена, звідки вів співпрацю з польськими часописами та видавництвами. У 1868-1871 рр. мав власну друкарню, публікуючи, зокрема періодичні видання, такі як „Тидзєнь». У 1883 був заарештований та звинувачений у шпигунстві на користь Франції, був засуджений та ув’язнений. У 1885 йому вдалося виїхати під заставу за кордон: Крашевський перебував в Італії та Швейцарії.
Об’ємна та різноманітна спадщина Крашевського, яка нараховує 223 твори, немає собі рівних у польській літературі, а також є феноменом міжнародного масштабу. У волинсько-варшавському періоді його творчості, що часто звертається до українських реалій, переважає сучасна побутово-соціальна проза: Поет і світ (1839), романи про життя простого люду: Історія Савки (1842), Уляна (1843), Буднік (1847), Остап Бондарчук (1847), Хата за селом (1852), Єрмола (1855), Історія kołka w płocie (1860), а також критичний образ шляхти і щораз частіше  класово розрізнених поміщиків: Чарівний ліхтар (1843-1844), Комедіанти (т.1-2, 1851), Сімейні інтереси (1853), Два світи (1856), Останній з Секежинських (1851). Також повісті, які торкались філософської проблематики, як, наприклад, Сфінкс (т. 1-4, 1847), Повість без назви (1855), Метаморфози (1859). У дрезденський період особливо займався темою січневого повстанням та його наслідками, з різних точок зору: від цілковитого схвалення до заперечення збройної боротьби: Дитя Старого Міста (1863), Червона пара (1864), Дідусь (1869). У багатьох відомих творах після повстання з’являється соціальний радикалізм, який засуджує порожнє життя аристократії і шляхти та егоїстичних вискочок: Морітурі (1874), Великий незнайомець (1871-1872), Щоденник панича (1875). З самого початку своєї творчості Крашевський цікавився історичним романом, наближеним до фактографії та позбавленим вигадливого сюжету, але лише у Зигмунтовських часах (1846) йому вдалося створити власну вдалу його модель, яка повністю розвивається після його виїзду з Польщі: Графиня Козель (1874), Брюль (1875), Варшава у 1794 році (1873), Мачуха (т. 1-3, 1873). З 1876  Крашевський почав публікувати цикл історичних романів, який складався з 29 творів у 79 томах, що охоплювали історію Польщі від легендарних часів у Старій байці (т. 1-3, 1876) до саксонських часів (написані у 1886). Він змалював також Рим за часів Нерона (1864). Поетичні і драматичні твори, у своїй більшості, не пройшли випробування часом. Крашевський публікував також нариси з подорожей по польських землях та чужих країнах (серед них Спогади Литви, Волині і Полісся), історичні праці, такі як Польщі під час трьох розподілів 1772-1799 (том 1-3, 1873-1875), Літературні дослідження (1842), публіцистичні книжки типу Польська справа 1861 року (Париж, 1862). Видавав також історичні джерела. У своєму доробку залишив також значну кількість рисунків, пов’язаних зокрема з Волинню.

Мальчевський Антоній, народився 03.06.1793 у Варшаві або Княгиніні на Волині, помер 02.05.1826 у Варшаві; поет. Син тарговицького генерала, що розтринькав значний маєток. Могила його матері знаходилась на цвинтарі у Дубні. Не закінчивши Кременецького ліцею, він вступив 1811 до війська Варшавського Князівства, був зокрема ад’ютантом генерала К. Коссецького, брав участь у спорудженню фортифікацій під Модліном, де пережив облогу у 1813. У 1816 демобілізувався з армії та відправився у кількарічну подорож Німеччинною, Швейцарією, Італією, Францією, а можливо й Англією. Спочатку він був компаньйоном Францішки Любомирської, до якої він мав більш глибокі почуття. У серпні 1818 здійснив перше сходження на вершину Егюїй дю Міді (3843 м) на масиві Монблан. Власні емоції та вплив романтичної літератури, з якою він тісніше познайомився за кордоном, особливо твори В. Скотта та Байрона, остаточно сформували його особистість як романтика, розчарованого поразкою Наполеона, захопленного трагізмом долі людини у суспільстві, заплутанній в історії. До Польщі він повернувся у 1821, спочатку перебував на Волині, можливо тоді й почав писати поему Марія (1825). Твори, написані пізніше, не збереглися.

Олізар Густав, граф, псевдонім A. Філіповіч, народився 03.05.1798 у Коростишеві на Житомирщині, помер 02.01.1865 у Дрездені, брат Н. Олізара, польський поет, мемуарист, громадський діяч. У родинному маєтку у Коростишеві господарював з 1816 року, активно займаючись суспільним життям, зокрема як прихильник розкріпачення селян. У 1825 під час перебування у Криму познайомився з А. Міцкевичем. Був ув’язнений за зв’язки з декабристами (1825) i підпільну діяльність по підготовці Листопадового повстання. У еміграції в Остенде 1847 року Г. Олізар зустрівся з Ю. Словацьким. Автор Мемуарів 1798-1865 (1892), а також збірки віршів Спогади (ч. 1-2, 1841-1842).

Олізар Нарцис, граф, народився у 1794 roku у Загорові на Волині, помер 09.08.1862 в Садах біля Познаня, брат Густава; політичний діяч, публіцист, мемуарист. Закінчив Кременецький ліцей, учасник доповстанської змови у Волинській губернії, делегатом від якої він був у Сеймі у 1831 році, потім Н. Олізар перебував у еміграції у Франції, був членом політичного табору «Отель Ламбер». Велику популярність отримали його Польські мемуари, т.1-2, 1844, перекладені на німецьку та французьку мови, у яких описувалось повстання на Волині та ув’язнення і втечу автора. Окрім того, він був автором збірки сатиричних мініатюр з життя поміщиків Щоденник оригінала, т.1-2, 1853, які базуються, в основному, на спогадах, а також художником-пейзажистом.

Орда Наполеон, народився 11.02.1807 у Вороцевичах біля Пінська, помер 1883 у Варшаві; аквареліст i рисувальник. Після 1831 перебував у Італіїї, Швейцарії і , в основному, у Парижі, де навчався мистецтву рисунка. Товаришував з Шопеном. З 1856 перебував у Польщі. Підчас чисельних подорожей Польщею написав багато робіт з видами міст та архітектурними пам’ятками, які опублікував в Альбомі краєвидів Польщі, 18730-83, серед них літографії та малюнки з Волині з зображеними замками, палацами, руїнами пам’яток, зокрема в Антонінах, Білокриниці, Чуднові, Голобах, Кременці, Ляховцях, Любарі, Луцьку, Межирічі-Острозькому, Млинові, Молочках, Олиці, Жовкві, Підгірцях, Рівному, Славуті, Володимирі-Волинському, Житомирі.

Пшибильский Ришард, народився 01.04.1928 року у Рівному, есеїст та літературознавець, перекладач. Вивчав у 1948-55 рр. польську філологію у Варшавському університеті, з 1952 року працює у Інституті Літературних Досліджень Польської АН, докторську дисертацію захистив у 1970 р. У 70-х роках працює літературним керівником Національного Театру у Варшаві. Дослідник польської та російської літератури, який поєднував аналіз творів у контексті епохи і на фоні традиції з прагненням добути їх універсальні цінності.  Автор монографії про Федора Достоєвського (Достоєвський та „прокляті проблеми» (1964), чисельні есе в часописах), зосередив свої захоплення довкола проблем сучасного класицизму у Польщі та Європі, беручи зокрема участь як критик у створенні програми цієї течії у сучасній польській поезії (нарис Et in Arkadia ego (1966), Це класицизм (1978), чисельні статті, зокрема памфлет Koźmianek-zaścianek). У трактаті Класицизм, або Справжній кінець Польського Королівства (1983) вперше показав у літературі постстаніславівського класицизму ще перед епохою романтизму, спробу інтелектуального та літературного відгуку на історичний виклик, яким була для Польщі втрата незалежності. Окрім того, він написав монографію про міжвоєнну прозу Я. Івашкевича (Ерос і Танатос (1970)), есе Сади романтиків (1978) та Подорож Юлія Словацького на Схід (1982), а також збірку нарисів про п’єси Посвячення в долю (1983). Рищард Пшибильскі переклав та опрацював Поезії (1971) та збірник літературних нарисів Слово і культура (1972) Осипа Мандельштама, а також мемуари Анни Достоєвської Мій бідний Федя (1971).

Радзивілл Альбрехт Станіслав, народився 01.07.1593 в Олиці на Волині, помер 12.11.1656 в Ґданську; великий литовський канцлер, мемуарист. Навчався у Віленській Академії, w Льовені та у Франції. У 1624-25 супроводжував принца Владислава під час його подорожі Європою. А. Радзивілл брав активну участь у всіх сеймах протягом свого життя. Він залишив цілий ряд друкованих праць на релігійну тематику, а також рукопис обширних мемуарів латиною у формі щоденника Memoriale rerum gestarum in Polonia 1632-1656 (вид. 1968-75, a у польському перекладі, т.1-3, 1980)), які є історичним джерелом епохи правління Владислава IV. Він виклав в них власну точку зору на події.

Словацький Юліуш, народився 04.09.1809 у Кременці на Волині, помер 03.04.1849 у Парижі. Польський поет, драматург. Один з найвидатніших романтиків, якого називали — поряд з А. Міцкевичем та З. Красінським —  «пророком». У 1825-1828 рр. він вивчав право у Віленському Університеті. У 1829 переїхав до Варшави почав працювати юристом-стажером в Урядовій Комісії Прибутків та Фінансів. У 1831 Ю. Словацький починає працювати у Дипломатичному Бюро Національного Уряду та виїжджає до Дрездена, звідки направляється як дипломатичний кур’єр до Лондона та Парижа, де й оселяється після закінчення своєї місії. У 1832-1836 рр. перебував у Женеві, що мало вплив на його творчість, наприклад лірична поема У Швейцарії (1839). У 1836 здійснив подорож до Італії, звідки вирушив до Греції, Єгипту та Палестини (Подорож до Святої Землі з Неаполя, 1836-1839, посмертно видано у 1866). У 1838 повертається до Парижа. Поет помер від туберкульозу та був похований на цвинтарі Монмартр. У 1927 його останки було перевезено до Польщі та поховано поряд з Адамом Міцкевичем у крипті Кафедрального собору на Вавелі.
Юліуш Словацький свій перший твір  — поему Хюго анонімно видав у 1830 в Мелітеле. У 1832 опублікував 1-2 томи Поезії, куди ввійшли поеми: Змія, Ян Бєлецький, Хюго, Монах, Араб, трагедії Міндове та Марія Стюарт. До тому 3 (1833) увійшли зокрема поеми Ламбро, Година думки та ліричні вірші, написані під час Листопадового повстання. Великі драматичні твори Словацького: Кордіан (1834), Горштинський (1835), Балладина (1839), Фантазії (видання 1866), Мазепа i Лілля Венеда (1840), Ксьондз Марек (1843), Срібний сон Саломеї (1844), Завіша Чорний (1844-1845), Самуель Зборовський (1845), парафраза Незламного князя П. Калдерона (1844). Поеми: Анхеллі (1838), Поема Пяста Дантишка з роду Леліва про пекло (1839), Батько зачумлених i Вацлав були видані разом з поемою У Швейцарії під назвою Три поеми (1839). Незакінчена дегресійна поема Беньовський (1866).
Філософські погляди, особливо сформовані протягом останніх років життя під впливом поглядів А. Товянського, Словацький виразив зокрема у поетичному трактаті Генезис з Духа (1844), у фрагментах, написаних у 1845-1846 рр., складених пізніше дослідниками у так звану Філософську поему, а також у історіософському Король-Дух (написано у 1845-1849, рапсод 1 видано 1847) i в Відповідях на Псалми майбутнього; (1848). Ю. Словацький розгорнув так звану генезисну доктрину, яка пояснювала сенс світу за допомогою аргументів, запозичених з різних галузей науки. Генезисним месіанством Словацький пояснював поразки та випробування Польщі як особливий вид досвіду, який схиляв народ до великої духовної праці на шляху до самовдосконалення. Словацький був великим новатором та чудовим майстром слова.

Третяк Юзеф народився 23.09.1841 р. у Малих Біскупицях (тепер Панасівка, Волинь), помер 18.03.1923 р. у Кракові. Літературознавець, критик. Брав участь у Січневому повстанні (комендант Києва, заступник комісара київського воєводи). Навчався у Києві, Цюриху і Парижі, потім у Львові, де перебував у 1867-86 та працював літературним та театральним рецензентом «Газети Народової» та вчителем. У 1886 році переїхав до Кракова, де став професором Ягеллонського університету.
Третяк дебютував як поет та письменник. Однак більше значення мають лише його історичні та критичні праці. Найвизначніші праці Францішек Карпінський та його поезія (1876) та Про байронізм у польській поезії (1879) він написав монографію Міцкевич у Вільно та Ковно (т. 1-3, 1882-84), Молодість Міцкевича (1898), Адам Міцкевич у світлі нових джерел 1815-21 рр. (1917), Образи неба і землі у «Пану Тадеуші» (1898), Юліуш Словацький (т. 1-2, 1903-04), а також Богдан Залеський (т. 1-3, 1911-14).
У працях про Міцкевича він представив культурне та географічне середовище поета, а також опрацював біографію поета. Ю. Третяк є також автором статтей про З. Красінського.
Основним предметом досліджень Третяка був романтизм, однак він займався також  ставропольською та просвітницькою літературою, він писав про посьменниках епохи позитивізму, атакував натуралізм з моралістичних позицій. Третяк займався також російською та українською літературою (Міцкевич та Пушкін, 1906, Давня руська поезія, 1918, Про вплив Міцкевича на поезію Шевченка, 1892).

Трухановський Казімєж народився 09.10.1904 р. у Романові на Волині. Прозаїк, перекладач. Навчався у Житомирі та Києві, до Польщі повернувся у 1925 році. Багато років працював у лісовому господарстві, зокрема під час німецької окупації  — у Кєлецькому воєводстві. Після війни перебував спочатку в Лодзі, потім у Варшаві, де у 1947 році став членом редакційної групи „Літературних Новин». Творчість Трухановського вказує на певні аналогії з прозою Б. Шульца та Ф. Кафки (щодо мотивів та представлення світу), вона є вираженням прагнення філософсько-морального осуду сучасної цивілізації, як сили, ворожої для природи та людини, що порушує одвічний ритм буття, сили, яка приречена на непостійність та загибель. Свої діагнози письменник заключає у форму розлогої параболи, з гротескно деформованих елементів реального світу він створює фантастичну спадщину сонного кошмару символічного та алегоричного значення, знищує межі між об’єктивною реальністю та свідомістю героя. Темою трилогії Отруєні криниці (Вулиця Всіх Святих 1936, Аптека під сонцем 1938, Змова демюргів 1947) є універсальні механізми влади та процес переродження ліберальної демократії у фашизм. У тетралогії Божі млини (Неспокій 1961, Тирани 1963, Знімання масок 1965, Пекло не знає сну 1967), дія якої відбувається у символічному Місті, предметом опису є відносини одинокої одиниці з інституціями влади, героїчна оборона власної психічної незалежності у світі, де домінує інституціалізована культура. Розвиток та підсумування цих питань приносить повість Замикання брам (1973), а футурологічне бачення цивілізаційної  катастрофи та відродження людського роду на руїнах  старої культури — Дзвони пекла (1977). Дещо інший характер має повість Таїс з сонечком або Дорога до неба (1957), ретельне вивчення особистості молодої вразливої людини, яка не переносить вигляду крові, але здатна на вбивство, а також оповідання зі збірки Нічні ораторії (1957), Прекрасне Волосся Вероніки (1959), Цілування Землі (1977).
У перекладацькому доробку Трухановського містяться, в основному, твори класиків російської прози (зокрема оповідання Чехова та Толстого), а також Замок Кафки та Людина без достоїнств Р. Мусіла.

Фелінська Ева, уроджена Вендорфф, народилась 26 грудня 1793 року в селі Узнога (Білорусь), померла 20 грудня 1859 року у Воютині на Волині, мати Зигмунта Щенсного, мемуаристка, письменниця. З 1811 року — дружина волинського поміщика (брата Алозія Фелінського), якого за участь у змові Ш. Конарського було приречено на заслання, перебувала разом з ним у 1839-1841 рр. у Березові на Білому морі, у 1841-44 рр. у Саратові. Авторка побутових повістей з життя шляхти східних земель колишньої Речі Посполитої у І чверті ХІХ століття, що базуваються на її власних спогадах Герсілія (1849), Пан депутат (1852), Племінниця та тітка (1853). Ева Фелінська здобула ім’я відомої мемуаристки: вона видала у 1852-53 рр. Спогади про подорож у Сибір, багаті на побутові спостереження, а також Спогади життя (1856-59). У місцевому музеї Торчина є відділ, присвячений Еві Фелінській.

Фелінський Алоїз, народився у 1771 році в Луцьку, помер 23 лютого 1820 р. у Кременці, драматург, поет. З дитинства він був близький з Т. Чацьким, з яким вони були сусідами на Волині, після нетривалої юридичної практики у Любліні (тут він познайомився з К. Козьмяном). У Варшаві він зіткнувся з літерацьким середовищем, входив до молодіжного літерацького кола (разом з М. Вишковським, К. Тимінецьким, Ф. Скарбком-Рудзьким), яке очолював О. Копчинський. А. Фелінський видав брошуру Думки до проетку форми уряду щодо незаможної шляхти. Потім він був учителем у Тарновських у Варшаві та Дзікові. У 1794 став одним із секретарів Косцюшка, а після поразки повстання господарював у арендованих маєтках на Волині. З 1809 член Товариства Приятелів Наук, мешкає у Варшаві з 1815. З 1818 Фелінський обіймає посаду професора та директора Кременецького Ліцею.
Фелінський є одним з найбільш талановитих представників постстаніславівського класицизму, автором трагедії Барбара Радзивіллівна (постановка 1817), яка сприймалась свідомістю сучасників та вважається нащадками найвидатнішим твором класичної польської драматургії. Окрім того, він написав кілька релігійних писень (в тому числі Гімн на річницю проголошення Польського Королівства), трагедії — Вірджинія (постановка 1818) за твором В. Альфері та Радаміст і Зенобія (постановка 1821) за твором П. Кребілона, а також трохи віршів (зокрема Ода Костюшку, 1792, Пісня добровольців, 1794). Високої оцінки, особливо з точки зору змальовування природи, заслуговує його переклад поеми Ж. Деліля Сільський мешканeць. Трактат Причини правопису, який я використовую („Памєнтнік Варшавскі»,1816), у якому Фелінський виступав за введенням йоти заради відповідності орфографії до вимови, викликав полеміку з Яном Сьнядецьким, прихильником традиційного правопису. У 1816 він видав перший том Власних творів та перекладів віршем, другий том був виданий посмертно.

Фелінський Зигмунт Щенсний, народився 01. 11.1822 у Воютині на Волині, помер 17.09.1895 у Кракові, син Еви Фелінської, племінник Алоїза Фелінського, архієпископ Варшавський, мемуарист. Після від’їзду до Парижа у 1848 потоваришував з Ю. Словацьким,  супроводжував його підчас подорожі до Познаня, допомагав у впорядкуванні рукописів, був при його смерті та пильнував виконання його останньої волі. У 1855 прийняв духовний сан, професор Духовної Академії у Санкт-Петербурзі, з 1862 — Варшавський архієпископ. З. Фелінський старався про відкриття костелів, засуджував маніфестації та закликам до збройної боротьби, чим викликав незадоволення суспільства. Під час Січневого повстання був пов’язаний з табором „білих», у 1865 був засланий до Ярославля, після звільнення у 1883, маючи заборону повертатись до своєї єпархії, поселився у Галичині. Автор Мемуарів 1822-83 рр. (т.1-2, 1897).

Хамєц Юзеф народився 26.12.1841 р. у с. Грані біля Луцька, помер 19.08.1915 р. у Парижі. Поет, публіцист, перекладач. За участь у Січневому повстанні 1863 року був ув’язнений австрійцями, втік з ув’язнення та емігрував у Францію. Ю. Хамєц був родичем Е. Ганської-Бальзак. У 1865 році придбав маєток під Парижем. Багато публікувався у польській пресі, видав у Львові Римотворчі спроби (1869), у Парижі — Книгу сонетів (1873), Осінні пісні (1880) та інші твори.

Хмєльовський Бенедикт (Йоахім), народився 20 або 21 березня 1700 року на Волині, помер 7 квітня 1763 у Фірлейові під Рогатином, набожний письменник, автор енциклопедії, священник. Закінчив кафедральну семінарію у Львові, очолював церковний деканат у Рогатині, а з 1761 року — кафедральний канонік у Києві, автор релігійних книг та молитовників Притулок святих у Бога (1730), Якір в останній бездні (1747), проповідей та життєписів святих, а також першої польської енциклопедії Нові Афіни (т. 1,2, 1745-46). Творчість Хмельовського часто вважалась прикладом примітивізму сарматського світогляду саксонської епохи. Сьогодні щораз частіше акценти робляться на ерудиції автора, колориті та мистецьких перевагах його творів.

Чайковський Антоній, Садик Паша, народився 29.09.1804 в Галчинці на Волині, помер 18.01.1886 в Борках на Україні; політичний діяч, прозаїк. А. Чайковський був вихований у середовищі заможної волинської шляхти, у родині з козацькими традиціями, він захоплювався баченням ідеалізованної Козаччини, у її відродженні він бачив шлях до здобуття Польщею незалежності, а у зв’язку з відродженою монархічною державою — майбутнє процвітання Польщі. Шанси на unarodowienia „naśladowczej» польської літератури він бачив в черпанні натхнення з дійсно національної козацької поезії. Свої погляди, які він пропагував також і пером, він намагався втілювати, змінюючи орієнтації та покровителів, не втрачаючи однак при цьому віри у правильність своєї ідеї.
Був учасником повстання 1831, після поразки якого переїхав до Галичини, a у 1832 до Франції, де познайомився з А. Чарторийським, стаючи його палким прихильником та політичним агентом; у 1840 він перебуває в Римі, з 1841 у Стамбулі; успішно та відданно він керував інтересами політичної групи „Hótel Lambert» на Близькому Сході i до 1850 на Балканах, де після вимоги російського посольства депортувати його з Туреччини, прийняв іслам як Мехмед Паша. Незважаючи на осуд публічної думки, він намагався служити польським інтересам і улюбленому князю при допомозі Людвіки Снядецької, з якою ймовірно одружився за мусульманським обрядом. Під час Кримської війни він створив формування оттоманських козаків та був їх полководцем до 1870. Після смерті Снядецької (1866) потратив в опалу, залишив султанську армію і повернувся в Україну. Прийняття співвітчизниками нової орієнтації він визнав як національну зраду, що разом з проблемами особистого життя спричинило його самогубство.
А. Чайковський видав кілька томів невеликих прозаїчних творів (поетичні Козацькі оповідання, 1837, Розмови, 1840, Українки, 1841 та ін.), а також романи: Вернигора (т. 1-2, 1838; започаткований мотив Вернигори), Кирджалі (1839), Анна (т. 1-2, 1840), Стефан Чарнецький (т. 1-2, 1840), Гетьман України (т. 1-2, 1841), Кошовата (1841), Овручанин (1841). Відроджував в них переважно (окрім балканського Кирджалі та сучасної Анни) зникаючий світ Козаччини та шляхти у важливих історичних моментів (шведські війни, коліївщина, 1812), при чому він реалістично зображував постаті та шляхетську традицію не без критичних акцентів. Козаків він поетизував, а історію схиляв до власних концепцій. Екзотика та поезія козаччини, стрімкі сюжети його творів, вміле оперування композиційною технікою  (зокрема, вальтерскоттівською), пластика чуттєвих образів, особливо природи та батальних сцен, патріотичний ліризм родом з „Пана Тадеуша» забезпечили читацький успіх цієї спонтанної, неглибокої, але захоплюючої щирістю та натуральністю творчості, як результату, швидше літерацького темпераменту та захоплення поетичною ілюзією, ніж більш серйозних роздумів та художніх задумів.

Чацький Влодзімєж (1834-1888), поет, публіцист, дипломат. З 1851 у Римі. Після прийняття духовного сану у 1867 він став секретарем папи Пія IX. З 1879 архієпископ Саламіни та папський нунцій Леона XIII у Парижі. З 1882 кардинал. Працюючи у Ватиканському державному секретаріаті, займався політичними справами. З 1878 брав участь у переговорах, що мали б призвести до закінчення культуркампфу. Підчас перебування у Парижі не допустив до розірвання французьким урядом конкордату з Ватиканом та призупинив ліквідацію деяких чернечих законів. У публіцистиці практикував бачення незалежної Польщі, завжди вірної Богові, показував також релігійний аспект Січневого повстання, закликаючи католицькі країни до його підтримки. Деякі праці: Лист про Польщу i Папську державу (1860), Les catoliques et l’Église de Pologne (1863), Rome et la Pologne (1864), Церква та прогрес (1868). Автор статей, які боронили авторитет папи та тих, що проголошували його непогрішність, а також кількох збірок поезій.

Чацький Міхал, народився 1753 або 1755 у Порицьку (тепер Павлівка) на Волині, помер 28.12.1828 у Сільцях на Волині, брат Тадеуша Чацького, політичний діяч, публіцист, мемуарист. Коронний підчаший. Як депутат Великого Сейму, він був одним з найактивніших прихильників реформ. У 1792-95 перебував за кордоном. Окрім сеймових промов, видавав також сатиричні видання проти «тарговичан», зокрема Розмови на Стиксі, а також філософські монографії. Посмертно були видані цінні Спогади з 1788 року до 1792, 1862.

Чацький Тадеуш, народився 28.08.1765 в Порицьку (тепер Павлівка) на Волині, помер 08.02.1813 в Дубно; історик, економічний та освітній діяч, автор праць з історії, права та статистики, бібліофіл. За часів панування короля Станіслава Августа був членом Казначейської Комісії. Популяризатор ремесел та торгівлі, досліджував можливості торгівлі з Туреччиною та Молдавією. Працював над створенням точної гідрографічної карти Польщі та Литви, необхідної для регуляції річок. Т. Чацький був співзасновником Товариства Приятелів Наук у Варшаві (1800). Він був призначений продовжувачем написання Історії польського народу Адама Нарушевіча. Його праця Про литовськe та польськe правo, т.1-2, 1800-01 є першою у Польщі історичною спробою інтерпретації права. Чацький пропагував збір народних пісень та переказів, як джерел історії дохристиянської епохи. З 1803 у якості інспектора шкіл Волинської, Подольської та Київської губерній, працював на благо розвитку освіти на цих теренах, значно збільшуючи кількість шкіл, пов’язуючи це з економічною необхідністю. Досягненням його життя було створення Кременецького Ліцею (1805). Багато його праць було видано посмертно.

Юзевський Генрик Ян, псевдонім Нємірич (1892-1981), польський політик, публіцист, художник. У 1910 заснував Спілку  Прогресивно-Незалежницької Молоді. У 1919-1920 рр. комендант Польської Військової Організації у Києві, у 1920 віце-міністр внутрішніх справ Української Народної Республіки, у цьому ж році він повернувся до Польщі. Г. Юзевський був близьким другом Юзефа Пілсудського. У 1929-1930 рр. міністр внутрішніх справ в уряді Казимира Бартеля, у 1928-1929 i 1930-1938 рр. Волинський воєвода i у 1938-1939 рр. Лодзинський воєвода.
Автор так званої Волинської Програми, яка мала на меті побудову польсько-українського порозуміння шляхом розвитку українського самоврядування та українських громадських організацій на теренах Волині та Східної Малопольщі, а також збільшення частки українців в управлінні державою. У 1939-1940 рр. він служить у Головному Штабі Служби Перемоги Польщі, комендант округу Варшава-Місто, потім комендант округу Варшава-Воєводство. Г. Юзевський є співзасновником Інформаційного Бюлетеня, конспіративної Групи Ольгерда та Польської Демократичної Партії (PSD). З 1940 — редактор двотижневика  «Польска Вальчи». Після 1945 він не викрився, лишаючись разом з Польською Демократичною Партією у підпіллі. У 1953 був заарештований, у 1954 — довічно ув’язнений, а у 1956 Г. Юзевський був звільнений з ув’язнення у зв’язку з погіршенням стану здоров’я, після чого зайнявся образотворчим мистецтвом.

Янчарскі Чеслав, народився 2 вересня 1911 року у Грушвиці на Волині, помер 19 травня 1971 року у Варшаві. Поет, автор творів для дітей. Навчався на природничо-математичному факультеті Львівського університету, а також на факультеті польської філології Варшавського університету. У 30-х роках він належав до літературної групи „Волинь» (разом з З. Гінчанкою, В. Іванюком та ін.), утримував контакти з „Околицею Поетів», а також з гроном авторів, згуртованих навколо Й. Чеховіча. Після визволення Польщі він працював на радіо, у редакції дитячих видань, був богаторічним редактором (з 1957 р.) тижневика для наймолодших „Місь». Його лірика характеризується делікатністю образів та чутєєвістю тональності, особливо — у сповнених простотою пейзажевих мініатюрах. Він опублікував зокрема збірки Аквареллю (1933), Блакитна хустинка (1936), Викрій листка (1957), Глечик та джерело (1960), Вірші з натури (1966), Портрет з гілля та зілля (1970).  Разом з тим він писав вірші для дітей, видаючи зокрема віршоване оповідання Як Войтек став пожежником (1950, до 1972 12 видань), Нотки цвіркуна (1957), Де мешкає казочка (1958), а також, започаткований перекладом Мого ведмедика З. Александрової, відомий цикл про Ведмедика Вухастика (1960-70). За творчість для дітей відмічений літературною нагородою Міста Варшава (1958), а також нагородою Голови Ради Міністрів (1960). Твори Янчарського перекладені на болгарську, вірменську, словацьку, латвійську, румунську, голандську, сербсько-хорватську, німецьку, французьку мови.

Інформація взята с сайта Консульства у Луцьку http://www.luck.msz.gov.pl/uk/wspolpraca_dwustronna/polonia_na_ukrainie/luck_ua_k_113/.

...

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

This blog is kept spam free by WP-SpamFree.